пʼятницю, 9 грудня 2011 р.

«...СПІВАЮ, ТОЖ ІСНУЮ» (Вивчаємо творчість Богдана-Ігоря Антонича)


УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ №12000     
Таїсія Щерба
м. Херсон
«...СПІВАЮ, ТОЖ ІСНУЮ»
(Вивчаємо творчість Богдана-Ігоря Антонича)
Тема уроку:
Вивчення творчості Богдана-Ігоря Антонича
Мета:
з'ясувати місце поета в новітній українській літературі 20—30- х років XX століття;
охарактеризувати основні поетичні твори з його доробку (збірка, мотиви, художні засоби, об-рази-символи, мова, мистецьке кредо автора);
викликати любов і повагу до постаті ук­раїнського майстра слова;
через твори поета збагнути, в яких умовах він жив і творив;
виховувати словом національні духовні скар­би у підростаючого покоління.
План:
1. Життєвий і творчий шлях.
2. Творче переосмислення фольклорних мо­тивів, народного світобачення у збірках «Приві­тання життя», «Три перстені».
3. Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи, язичницькі мотиви в поезії («Автобіографія», «Автопортрет», «Село», «Вишні»).
4. Філософські мотиви вічності й наступності, взаємозв'язку людини й природи, оптимістичне захоплення багатогранням і красою життя («Привітання життя», «Пісня про незнищенність матерії»).
5. Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації».
6. Урбаністичні мотиви в творчості Б.-І. Анто­нича.
7. Місце в ряду найвизначніших поетів світу: П. Тичини, P. М. Рільке, А. Рембо, П. Верлена.
Матеріал лекції
Сучасник і прихильник таланту Б.-І. Антонича Степан Тудор писав по його смерті: «... поет (мається на увазі Святослав Гординський, поему якого «Сновидів» рецензував С. Тудор) будує живий пам'ятник іншому майстрові поетичного ремесла, найбільшому з покоління західноук­раїнських поетів, передчасно згаслому Богданові Антоничеві; трьома тремтячими теплом, най­більш зворушливими в цілому «Сновидові»... строфами про поета, що носив монети зір, як хлоп'я ґудзики в кишенях, і купив за них ночами хвилини солодкого натхнення; про поета, що в білих рукавичках, з квітами на чорному костюмі відійшов, не закінчивши своїх поем, іншим щас­ливцям залишивши світ — і кучері, і цвіт папо­роті; що надів перстень смерті і відійшов, щоб до­вести незнищенність матерії...»
Явище Антонича в українській літературі, га­даємо, подібне тому, яке мав на увазі Імануїл Кант, коли відповідав на запитання: «Що таке геній?» — це «вроджені здібності душі ... через які природа дає мистецтву правило». До ро­зуміння правила Антонича кожне покоління чи­тачів підходить і буде підходити по-своєму. При­чина цього не тільки в природі поета, особливос­тях його творчості, а найперше в тому, що він відійшов від нас, «не закінчивши своїх поем», не висловившись до кінця.
Тепер ми вдруге відкриваємо творчість Анто­нича. Виходить найповніше видання його творів, у друку з'явилося багато публікацій як про поета, так і сучасне йому культурне життя. Тож є мож­ливість знову, з висоти наших знань, ще раз до­торкнутися до явища, ім'я якому Антонин. Бо, як зауважує Микола Ільницький, «співець моло­дості, кохання, краси життя і мистецтва, Антонин близький нашому сучасникові своєю зачаро­ваністю світом, духовною невтоленністю, праг­ненням заглибитись у суть, у корінь речі». На на­ше переконання, відкриття чекають тих дослід­ників, які розглядають творчість Антонича як складову тої лінії розвитку нашої культури, пред­ставники якої гармонійно поєднували пошуки са­мобутності національного мистецтва і літератури з постійним прагненням вийти на світові куль­турні виднокола. Тож попередниками Антонича були не тільки Тарас Шевченко та Іван Франко, а й всі ті, хто ставив за мету «європеїзувати» ук­раїнську культуру, вивести її з полону історико-етнографічної зашореності на простір розмаїтого творчого життя, пошуків нових шляхів розвитку. Поезію Антонича закономірно ставити в один ряд з творчістю пореволюційної генерації, до якої на­лежать Павло Тичина, Михайло Семенко, Микола Хвильовий, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Василь Мисик, Олекса Близько. Це в по­езії. А взагалі в мистецтві — то це покоління Леся Курбаса, Левка Ревуцького, Олександра Довженка, Миколи Куліша, Олександра Архипен-ка, Олекси Грищенка, Михайла Бойчука, Миколи Бурячика, Василя та Федора Кричевських, неза­лежно від того, що декотрі з перелічених діячів української культури жили й працювали вдалині від Батьківщини. Сьогодні ми бачимо єдність явищ національного культурного життя, яка долає кордони й ідеологічні перепони.
Б.-І. Антонич продовжив філософський напря­мок в нашій поезії. Тому одним зі шляхів до­слідження його творчості може стати аналіз філо­софської основи поетичного світогляду.
Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти при­роду взаємостосунків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя...
Живу, терплю, й умру, як всі звірята...
Звірята й зорі, люди і рослини
 у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине...
У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк...
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно
жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий...
(«З зелених думок одного лиса»).
Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджуюче. Хід думок у визначальному для творчості Антонича вірші «Пісня про незнищенність матерії» йде від часткового до загально­го — в світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі (народитися, щоб вмерти?) не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження.
Написана єдина істина: рости!
(«З зелених думок одного лиса»).
Живу коротку мить. Чи довше житиму,
не знаю,
тож вчусь у рослин сп 'яніння,
зросту і буяння сокир.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею.
Поки
Я тут, інстинктом чую це: співаю тож існую
(«Дім за зорею»).
Останній рядок Антоничевого вірша своєрідна інтерпретація Декартового «Мислю, значить, існую». І це не випадково. Ще на почат­ку свого творчого шляху Б.-І. Антонич приходить до висновку про те, що в умовах, в яких йому ви­пало жити, є єдиний шлях інтелектуальна творчість. Вже цим він близький Михайлові Драй-Хмарі, Павлові Филиповичу, Миколі Зеро-ву, Євгенові Плужнику та іншим поетам 20—30-х років, які в умовах сталінського терору дійшли до того ж висновку. Відчуваючи в собі поетичний та­лант, Антонич повністю віддається йому. Почи­нав він як поет, але пізніше поступово розширю­вав свій творчий виднокіл — писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством.
... а те, що звуть мистецтвом,
творять
шана і розум
(«Концерт»).
Мистецтво для Антонича є осмисленням почуття, початком всього. Тут Антонич перегу­кується з Ф. Шеллінгом, який, вважаючи мис­тецтво вищою формою пізнання світу, дійшов до того ж висновку, але на ідеалістичний лад. Отже, мистецтво стає для Антонича тою силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість реалізувати мету людського життя — сягти безсмертя.
Людина і природа — єдині і своїм походжен­ням, і своїм існуванням.
Закони «біосу» однакові для всіх:
 народження, страждання й смерть...
(«До істот з зеленої зорі»).
То в чому ж безсмертя? в творіннях духу.
Мої пісні над рікою часу калиновий міст
(«Автобіографія»).
Б.-І. Антонин належить до тих діячів культури, які в основу творчої праці покладали освіту та культуру. І всім своїм життям поет утверджував цей принцип. Ми знаємо про те, що Антонич за одну лише мистецтвознавчу статтю «Національне мистецтво» був прийнятий до членів АНУМ (Асоціації Незалежних Українських Митців), яка діяла у Львові і була осередком культурного жит­тя. Нині є можливість розширити інформацію про його участь в діяльності АНУМ ще до прийому в її члени.
У 30-ті роки у Львові були влаштовані кілька спільних виставок французьких (А. Дерена, P. Дюфі, А. Модільяні, П. Пікасо, М. Шагала) та українських художників — членів АНУМ та «Па­ризької групи українських художників», до якої входили такі видатні майстри живопису, як Олег Грищенко та Микола Глущенко. Перша експо­зиція була розгорнута в жовтні 1931 року — Ан­тонич в цей рік видав свою першу збірку віршів «Привітання життя».
Не без впливу О. Грищенка, М. Глущенка, В. Перебийноса, які жили й працювали поза ме­жами України, але мислили себе українськими художниками, поет приходить до висновку, що «Мистецтво само по собі є суспільною вар­тістю, а нація, очевидно,суспільство; отже, мистецтво само по собі є також і національною вартістю. Митець є тоді національним, коли визнає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки зі збірною психікою свого народу»,— це в статті «Національ­не мистецтво». А 31 січня 1935 року, одержуючи нагороду Львівського «Товариства письменників і журналістів», Антонич сказав: «Я сам у своїх по­езіях підкреслював свою національну неза­лежність не тільки в змістові, але, що трудніше, ще у формі. Роблю це менш за надуманою програ­мою, більше з внутрішньої потреби вірності світові, що з нього вийшов... Людина це неза­вершена статуя. Жива людина твориться у кожно­му дні, кожній хвилині. Не шукаю фікційного окциденту з львівської кав'ярні, але несміливий підходжу до традицій моєї землі».
Але національне культурне життя не може розвиватися повнокровно без виходу на інтер­національні обшири, тому зацікавлення зарубіж­ним мистецтвом Антонича зрозуміле. Він ціка­вився іспанським, італійським, американським, англійським малярством. Надзвичайно широкими були інтереси Антонича і в літературі. Ще в Саноцькій гімназії майбутній поет розповідав това­ришам, що хоче перечитати всі твори, відзначені Нобелівською премією.
Своїми інтелектуальними пошуками Антонич близький багатьом сучасним йому діячам світової літератури. Інколи збіг його думок з висновками, наприклад, іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорки чи англійського літературознавця Кристо­фера Кодцена просто вражає. На нашу думку, ще попереду у нас дослідження про паралелізм по­шуків і творчих відкриттів Б.-І. Антонича і його видатних сучасників майстрів літератури.
Антонич стрімко йшов угору як в освоєнні національної, так і світової культури, і лише нев­благанна смерть припинила цей рух.
Ні, суті світу ти не схопиш,
 Не вирвеш віршем корінь зла
(«Гірка ніч»).
Агностицизм по відношенню до зла, його нез­боримості зовсім не означає, що поет в якийсь період сповідував принцип споглядальності, па­сивного ставлення до життя.
...життя без бур, борні, утоми
нас тишею здавило б і морозом
(«Стратосфера»).
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш «Вітер століть» з посмертної книги «Зе­лена Євангелія» (1938). Твір переконує, що Анто­нич сприймав історію як безкінечний урок свобо­ди і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Визначаючи при­родне право людини на боротьбу, поет вказує і на недоліки, недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи, його законами. То що ж, треба злитися з природою? Чи підкорити її своїй волі?
Ось таємничіша природа
в безмежно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
що отруїла дні мої...
(«Елегія про перстень молодості»).
Що ж заважає єднанню людини зі світом при­роди, свободі і щастю? Недосконалість суспіль­ного ладу, недосконалість людини.
Хто сіє кров, той жне ненависть
(«Слово про чорний полк»).
Так відповів Антонич тим, хто бачив у на­сильстві шлях до удосконалення світу. Він уваж­но спостерігав за подіями в Іспанії, в Європі... По­ет протестував проти насильства незалежно від того, де воно творилося, адже:
Із всіх явищ найдивніше явище —
існування
(«Запрошення»).
Антонич утверджував своєю творчістю світ правди і добра, його рядок з вірша «Щастя»: «ніщо, що людське,— не є мені чуже» — дослівний повтор латинського прислів'я, яке вжи­вали і Теренцій, і Маркс.
Шлях до удосконалення людини за Антоничем в праці, освіті й культурі. Поет вірив в оп­тимістичність людського існування.
...різко кличу майбутнє: постань!
Це для тебе любов моя й гнів...
(«Кличу»).
Вірив, що на Україні настане розквіт націо­нальної культури. Він пам'ятав, що поштовхом до Відродження в Італії став трактат Данте Аліг'єрі «Про національну мову», отже, інтелек­туальне відродження прискорить духовний розви­ток його народу.
У вірші «Закінчуючи» із збірки «Ротації» Б.-І. Антонич запитує: «Хто ж потребує слів моїх?» Хочеться вірити, що сучасних читачів по­етової спадщини не залишить байдужими «Пісня про незнищенність матерії».
Домашнє завдання:
Опрацювати матеріал лекції за планом.
Вміти аналізувати самостійно прочитану по­езію (за вибором).
Вивчити один вірш Б.-І. Антонича напам'ять.
Підготуватися до проведення науково-прак­тичного семінару.
Література:
1. Дніпрова хвиля,— К., 1993.— С. 412.
2. Українське слово: Т. 2.— К.: Рось, 1994.— С. 688.
3. Із забуття в безсмертя.К., 1992.— С. 386.
4. Історія української літератури XX ст.: Кн. 1.—К.: Либідь, 1993.—С. 412.
5. Антонич Б-І. Велика гармонія.К.: Веселка, 1993.

четвер, 8 грудня 2011 р.


















БІОГРАФІЯ


БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
(1909-1937)
Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця нині розташоване на території Польщі. Ось як він згадував про своє дитинство і про те, що стало поштовхом до творчості: «Малим хлопчиком вибіг я у темну ніч, оточену мороком холодних мовчазних лісів, і з острахом підвів очі до таємничого неба, яке, уявлялося мені, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Я відчував, як серце холоне, наповняється містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття людини і природи».
У єдиного сина доволі заможних людей життя могло скластися цілком безжурно і благополучно, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно опинилося на теренах воєнних дій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназійний учитель Лев Гец: «У класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші». Мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов'язані з тими враженнями, які викарбував у дитячій душі похмурий Відень — столиця Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як мандрував вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам 'ятав. А щоб не потрапити під колеси авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».
У 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехослоначчини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці, тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин.
Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про няньку, яка читала напам'ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хвороби нападали на хирлявого від природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії.
Прийшовши до гімназії в Сяноці (1920 р.), побачив, що панівною мовою там є польська, якої він добре не знав, і завжди тягнувся до україномовного гурту, хоча української теж не знав, бо був лемком і розмовляв лемківською говіркою. Вчився Антонич добре. Професори ставили його учням за приклад. Його колишній професор Л. Гец згадував: «Не пам 'ятаю, щоб колись на щось не дав відповіді. Все тихий, скромний. На перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було не любити».
У роки навчання Антонич захоплювався музикою і не лише любив грати на скрипці, а й пробував сам компонувати музичні твори. Один його марш грала вся гімназія. Почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у гімназії, але польською мовою, зважаючи на польське оточення.
З 1928 по 1933 рік Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Спочатку послуговувався лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її лексику, образність та стилістику. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич і з читанням своїх поезій. У 1931 році виходить перша книжка поета «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» він готував книжку релігійної лірики під назвою «Велика гармонія». Закінчення університету збіглося в Антонича з видатною подією п його житті — виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. Після закінчення університету (1934 року він здобуває ступінь магістра філософії з відзнакою і починає готуватися до докторату) Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої й жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: «Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Піп знав, що польська влада робила все, щоб перетворити життя українського вчителя на пекло. Ще в університеті він зіткнувся з болючою несправедливістю: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Але керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.
За чотири роки (1933—1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, у 1936 році. Дві інші — «Зелена євангелія» і «Ротації» — посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.
6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але одразу друга важка недуга — запалення легенів — підкосила його навіки. Сонячного липневого дня сумна процесія відпроваджувала його львівськими вулицями на Яніпський цвинтар. Смерть передчасно забрала поета, - містом творчості якого було оспівування життя.
За життя Антонич здобув славу одного з найкращих поетів. І Після смерті він був на якийсь час усунений з історії української літератури. Виданням і впорядкуванням його творів зайнялися друзі. Антонич став легендою Львова й улюбленим поетом українців наприкінці XX століття.