УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ №12000
Таїсія Щерба
м. Херсон
«...СПІВАЮ, ТОЖ ІСНУЮ»
(Вивчаємо творчість Богдана-Ігоря Антонича)
Тема уроку:
Вивчення творчості Богдана-Ігоря Антонича
Мета:
• з'ясувати місце поета в новітній українській літературі 20—30- х років XX століття;
• охарактеризувати основні поетичні твори з його доробку (збірка, мотиви, художні засоби, об-рази-символи, мова, мистецьке кредо автора);
• викликати любов і повагу до постаті українського майстра слова;
• через твори поета збагнути, в яких умовах він жив і творив;
• виховувати словом національні духовні скарби у підростаючого покоління.
План:
1. Життєвий і творчий шлях.
2. Творче переосмислення фольклорних мотивів, народного світобачення у збірках «Привітання життя», «Три перстені».
3. Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи, язичницькі мотиви в поезії («Автобіографія», «Автопортрет», «Село», «Вишні»).
4. Філософські мотиви вічності й наступності, взаємозв'язку людини й природи, оптимістичне захоплення багатогранням і красою життя («Привітання життя», «Пісня про незнищенність матерії»).
5. Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації».
6. Урбаністичні мотиви в творчості Б.-І. Антонича.
7. Місце в ряду найвизначніших поетів світу: П. Тичини, P. М. Рільке, А. Рембо, П. Верлена.
Матеріал лекції
Сучасник і прихильник таланту Б.-І. Антонича Степан Тудор писав по його смерті: «... поет (мається на увазі Святослав Гординський, поему якого «Сновидів» рецензував С. Тудор) будує живий пам'ятник іншому майстрові поетичного ремесла, найбільшому з покоління західноукраїнських поетів, передчасно згаслому Богданові Антоничеві; трьома тремтячими теплом, найбільш зворушливими в цілому «Сновидові»... строфами про поета, що носив монети зір, як хлоп'я ґудзики в кишенях, і купив за них ночами хвилини солодкого натхнення; про поета, що в білих рукавичках, з квітами на чорному костюмі відійшов, не закінчивши своїх поем, іншим щасливцям залишивши світ — і кучері, і цвіт папороті; що надів перстень смерті і відійшов, щоб довести незнищенність матерії...»
Явище Антонича в українській літературі, гадаємо, подібне тому, яке мав на увазі Імануїл Кант, коли відповідав на запитання: «Що таке геній?» — це «вроджені здібності душі ... через які природа дає мистецтву правило». До розуміння правила Антонича кожне покоління читачів підходить і буде підходити по-своєму. Причина цього не тільки в природі поета, особливостях його творчості, а найперше в тому, що він відійшов від нас, «не закінчивши своїх поем», не висловившись до кінця.
Тепер ми вдруге відкриваємо творчість Антонича. Виходить найповніше видання його творів, у друку з'явилося багато публікацій як про поета, так і сучасне йому культурне життя. Тож є можливість знову, з висоти наших знань, ще раз доторкнутися до явища, ім'я якому Антонин. Бо, як зауважує Микола Ільницький, «співець молодості, кохання, краси життя і мистецтва, Антонин близький нашому сучасникові своєю зачарованістю світом, духовною невтоленністю, прагненням заглибитись у суть, у корінь речі». На наше переконання, відкриття чекають тих дослідників, які розглядають творчість Антонича як складову тої лінії розвитку нашої культури, представники якої гармонійно поєднували пошуки самобутності національного мистецтва і літератури з постійним прагненням вийти на світові культурні виднокола. Тож попередниками Антонича були не тільки Тарас Шевченко та Іван Франко, а й всі ті, хто ставив за мету «європеїзувати» українську культуру, вивести її з полону історико-етнографічної зашореності на простір розмаїтого творчого життя, пошуків нових шляхів розвитку. Поезію Антонича закономірно ставити в один ряд з творчістю пореволюційної генерації, до якої належать Павло Тичина, Михайло Семенко, Микола Хвильовий, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Василь Мисик, Олекса Близько. Це в поезії. А взагалі в мистецтві — то це покоління Леся Курбаса, Левка Ревуцького, Олександра Довженка, Миколи Куліша, Олександра Архипен-ка, Олекси Грищенка, Михайла Бойчука, Миколи Бурячика, Василя та Федора Кричевських, незалежно від того, що декотрі з перелічених діячів української культури жили й працювали вдалині від Батьківщини. Сьогодні ми бачимо єдність явищ національного культурного життя, яка долає кордони й ідеологічні перепони.
Б.-І. Антонич продовжив філософський напрямок в нашій поезії. Тому одним зі шляхів дослідження його творчості може стати аналіз філософської основи поетичного світогляду.
Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосунків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя...
Живу, терплю, й умру, як всі звірята...
Звірята й зорі, люди і рослини —
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине...
У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк...
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно
жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий...
(«З зелених думок одного лиса»).
Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджуюче. Хід думок у визначальному для творчості Антонича вірші «Пісня про незнищенність матерії» йде від часткового до загального — в світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі (народитися, щоб вмерти?) не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження.
Написана єдина істина: рости!
(«З зелених думок одного лиса»).
Живу коротку мить. Чи довше житиму,
не знаю,
тож вчусь у рослин сп 'яніння,
зросту і буяння сокир.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею.
Поки
Я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую
(«Дім за зорею»).
Останній рядок Антоничевого вірша — своєрідна інтерпретація Декартового «Мислю, значить, існую». І це не випадково. Ще на початку свого творчого шляху Б.-І. Антонич приходить до висновку про те, що в умовах, в яких йому випало жити, є єдиний шлях — інтелектуальна творчість. Вже цим він близький Михайлові Драй-Хмарі, Павлові Филиповичу, Миколі Зеро-ву, Євгенові Плужнику та іншим поетам 20—30-х років, які в умовах сталінського терору дійшли до того ж висновку. Відчуваючи в собі поетичний талант, Антонич повністю віддається йому. Починав він як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл — писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством.
... а те, що звуть мистецтвом,
творять
шана і розум
(«Концерт»).
Мистецтво для Антонича є осмисленням почуття, початком всього. Тут Антонич перегукується з Ф. Шеллінгом, який, вважаючи мистецтво вищою формою пізнання світу, дійшов до того ж висновку, але на ідеалістичний лад. Отже, мистецтво стає для Антонича тою силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість реалізувати мету людського життя — сягти безсмертя.
Людина і природа — єдині і своїм походженням, і своїм існуванням.
Закони «біосу» однакові для всіх:
народження, страждання й смерть...
(«До істот з зеленої зорі»).
То в чому ж безсмертя? — в творіннях духу.
Мої пісні — над рікою часу калиновий міст
(«Автобіографія»).
Б.-І. Антонин належить до тих діячів культури, які в основу творчої праці покладали освіту та культуру. І всім своїм життям поет утверджував цей принцип. Ми знаємо про те, що Антонич за одну лише мистецтвознавчу статтю «Національне мистецтво» був прийнятий до членів АНУМ (Асоціації Незалежних Українських Митців), яка діяла у Львові і була осередком культурного життя. Нині є можливість розширити інформацію про його участь в діяльності АНУМ ще до прийому в її члени.
У 30-ті роки у Львові були влаштовані кілька спільних виставок французьких (А. Дерена, P. Дюфі, А. Модільяні, П. Пікасо, М. Шагала) та українських художників — членів АНУМ та «Паризької групи українських художників», до якої входили такі видатні майстри живопису, як Олег Грищенко та Микола Глущенко. Перша експозиція була розгорнута в жовтні 1931 року — Антонич в цей рік видав свою першу збірку віршів «Привітання життя».
Не без впливу О. Грищенка, М. Глущенка, В. Перебийноса, які жили й працювали поза межами України, але мислили себе українськими художниками, поет приходить до висновку, що «Мистецтво само по собі є суспільною вартістю, а нація, очевидно,— суспільство; отже, мистецтво само по собі є також і національною вартістю. Митець є тоді національним, коли визнає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки зі збірною психікою свого народу»,— це в статті «Національне мистецтво». А 31 січня 1935 року, одержуючи нагороду Львівського «Товариства письменників і журналістів», Антонич сказав: «Я сам у своїх поезіях підкреслював свою національну незалежність не тільки в змістові, але, що трудніше, ще у формі. Роблю це менш за надуманою програмою, більше з внутрішньої потреби вірності світові, що з нього вийшов... Людина — це незавершена статуя. Жива людина твориться у кожному дні, кожній хвилині. Не шукаю фікційного окциденту з львівської кав'ярні, але несміливий підходжу до традицій моєї землі».
Але національне культурне життя не може розвиватися повнокровно без виходу на інтернаціональні обшири, тому зацікавлення зарубіжним мистецтвом Антонича зрозуміле. Він цікавився іспанським, італійським, американським, англійським малярством. Надзвичайно широкими були інтереси Антонича і в літературі. Ще в Саноцькій гімназії майбутній поет розповідав товаришам, що хоче перечитати всі твори, відзначені Нобелівською премією.
Своїми інтелектуальними пошуками Антонич близький багатьом сучасним йому діячам світової літератури. Інколи збіг його думок з висновками, наприклад, іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорки чи англійського літературознавця Кристофера Кодцена просто вражає. На нашу думку, ще попереду у нас дослідження про паралелізм пошуків і творчих відкриттів Б.-І. Антонича і його видатних сучасників — майстрів літератури.
Антонич стрімко йшов угору як в освоєнні національної, так і світової культури, і лише невблаганна смерть припинила цей рух.
Ні, суті світу ти не схопиш,
Не вирвеш віршем корінь зла
(«Гірка ніч»).
Агностицизм по відношенню до зла, його незборимості зовсім не означає, що поет в якийсь період сповідував принцип споглядальності, пасивного ставлення до життя.
...життя без бур, борні, утоми
нас тишею здавило б і морозом
(«Стратосфера»).
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш «Вітер століть» з посмертної книги «Зелена Євангелія» (1938). Твір переконує, що Антонич сприймав історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Визначаючи природне право людини на боротьбу, поет вказує і на недоліки, недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи, його законами. То що ж, треба злитися з природою? Чи підкорити її своїй волі?
Ось таємничіша природа
в безмежно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
що отруїла дні мої...
(«Елегія про перстень молодості»).
Що ж заважає єднанню людини зі світом природи, свободі і щастю? Недосконалість суспільного ладу, недосконалість людини.
Хто сіє кров, той жне ненависть
(«Слово про чорний полк»).
Так відповів Антонич тим, хто бачив у насильстві шлях до удосконалення світу. Він уважно спостерігав за подіями в Іспанії, в Європі... Поет протестував проти насильства незалежно від того, де воно творилося, адже:
Із всіх явищ найдивніше явище —
існування
(«Запрошення»).
Антонич утверджував своєю творчістю світ правди і добра, його рядок з вірша «Щастя»: «ніщо, що людське,— не є мені чуже» — дослівний повтор латинського прислів'я, яке вживали і Теренцій, і Маркс.
Шлях до удосконалення людини за Антоничем — в праці, освіті й культурі. Поет вірив в оптимістичність людського існування.
...різко кличу майбутнє: постань!
Це для тебе любов моя й гнів...
(«Кличу»).
Вірив, що на Україні настане розквіт національної культури. Він пам'ятав, що поштовхом до Відродження в Італії став трактат Данте Аліг'єрі «Про національну мову», отже, інтелектуальне відродження прискорить духовний розвиток його народу.
У вірші «Закінчуючи» із збірки «Ротації» Б.-І. Антонич запитує: «Хто ж потребує слів моїх?» Хочеться вірити, що сучасних читачів поетової спадщини не залишить байдужими «Пісня про незнищенність матерії».
Домашнє завдання:
• Опрацювати матеріал лекції за планом.
• Вміти аналізувати самостійно прочитану поезію (за вибором).
• Вивчити один вірш Б.-І. Антонича напам'ять.
• Підготуватися до проведення науково-практичного семінару.
Література:
1. Дніпрова хвиля,— К., 1993.— С. 412.
2. Українське слово: Т. 2.— К.: Рось, 1994.— С. 688.
3. Із забуття — в безсмертя.— К., 1992.— С. 386.
4. Історія української літератури XX ст.: Кн. 1.—К.: Либідь, 1993.—С. 412.
5. Антонич Б-І. Велика гармонія.— К.: Веселка, 1993.